Первоцвіт
Літературно-художній альманах
25-річному ювілею
Енергодарської загальноосвітньої школи I-III ступенів №7
присвячується
Випуск 4 2019 рік
Україна в моєму серці
Федорченко Дар’я
Сьогодення нам дивиться в очі
І зове молодих в майбуття,
Де сіяють нам гасла пророчі,
Де достойне і світле життя» (Г. Сіденко)
Робота посіла 2 місце на ІІІ (обласному) етапі ХVІ Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості.
Надрукована у збірці творчих робіт:
Вітчизна – це не хтось і десь. Я – теж Вітчизна. Ч. ІІ / уклад. Н. М. Шацька. – Запоріжжя, ЗДІА, 2017. - С. 34-42.
Хто в світі не бував, той і дива не видав
Подорожі вчать більше, ніж що б то не було.
Іноді один день, проведений в інших місцях,
дає більше, ніж десять років життя вдома.
Анатоль Франс
Ще з дитинства я мріяла, що коли виросту, то буду багато подорожувати. Але моя мрія збулася набагато раніше, дякувати за це потрібно моїм батькам. Уже в п'ять років я побувала майже у всіх куточках України. Кожне місто зустрічало мене, як рідну, а мені так подобалося відкривати для себе щось нове, пізнавати свою Батьківщину! Україна багата на красиві місця, тому кожна моя подорож дарувала мені мальовничі ландшафти, сучасну і стару архітектуру, нові знайомства та тисячі фотографій на моєму фотоапараті. Але думки про закордон не полишали мене. Кожну ніч я уявляла, як воно там, на «чужині». Як же мені кортіло побувати в Європі!
Я пам'ятаю той день ( наче він був учора), на вулиці йшов дощ, весь світ накрив смуток, але мені така погода по душі. У кімнату ввійшла мама, її обличчя світилося від радості, вона сказала: «Пакуй валізи, ми вирушаємо в подорож!»
Моєї радості не було меж, моя мрія ось-ось здійсниться! Весь наступний тиждень збирала речі, мені все здавалося, що щось забуду, я дуже хвилювалася. Вже завтра буду сидіти в потязі, який відвезе мене до Львова, а там на мене чекає двоповерховий автобус, саме він доставить до чужої країни - Чехії, держави на території Європи, що межує з Німеччиною, Польщею, Словаччиною, Австрією .
Завтра вже настало, мені час в подорож!
У Львові я вже втретє, але мені так подобається атмосфера цього міста, я б там залишилася навіки. Тільки-но ми прибули, разом з родиною одразу пішли до кав'ярні випити кави і скуштувати львівського шоколаду, який так нам подобається. Потім прогулялися чарівними вуличками Львова, і час гайнув непомітно, автобус вже чекав. Нас чекає Чехія! Коли ми вже сиділи в автобусі, несподівано пішов дощ. Здавалося, що Львів не хотів відпускати мене, він «пропонував» мені залишитися, не дарма саме це місто моє улюблене! Автобус рушив, бувай, Львове!
.
Вже була глибока ніч, а наш автобус мчав магістраллю, ще трішечки, Чехія вже близько. Почало світати, у віконці виднілись знайомі вулиці, я здивувалася: «Ми знову в Львові?» Але то була Прага. Ми на місці. Не встигли заселитися до готелю, як уже пішли подорожувати містом.
Прага - чарівне місто, я це зрозуміла відразу. Мальовничі пейзажі, цікаві будівлі, доброзичливі люди, а головне, маленькі крамнички з різноманітними солодощами і сувенірами, мені це було до душі.
Центр міста дуже красивий: старі костели, Староміська ратуша з годинником, Празький град, Собор святого Віта, Злата вуличка, Карлів міст. Дуже красиві місця, і я всім раджу їх відвідати!
Так промайнув день, ноги відвалювалися, але спати не хотілося. Потрібно було повертатися до готелю. Наступного дня на нас чекали музеї, а ввечері - подорож на кораблику річкою Влтавою, найчарівнішою річкою в Чехії. Цей день я запам'ятала надовго - річка вночі особливо красива, все місто світиться тисячами вогників. Вони мов маленькі зірочки, тому здавалося, що ми пливемо не річкою, а безмежними просторами нічного неба.
Дні в Празі минали непомітно, і від цього мені було не по собі, ще трохи, і я знову повернуся до України. Ми гуляли по місту, робили покупки і насолоджувалися останніми моментами перебування в Чехії, і саме в цей день мені надоумило заблукати… Я пішла сама за сувенірами до універмагу і зрозуміла, що забула дорогу назад. Дуже злякалася, але не розгубилася. Підійшла до незнайомця і попросила допомоги. Його звали Едуард, йому було 20, він студент. Спочатку ми спілкувалися німецькою мовою, але потім він розповів мені, що добре знає нашу рідну, українську мову. Я попросила Еда провести мене до нашого готелю, і він з радістю погодився допомогти мені. Від нього я довідалася, що в Чехії наших земляків-українців майже 126 тисяч. У різних містах країни створені громадські організації, які займаються розвитком української культури: проводять акції, концерти, вистави, семінари, навіть презентують українську кухню. Звичайно, допомагають трудовим мігрантам, проводять зустрічі земляків, з самого початку військового конфлікту на Донбасі допомагають нашим бійцям. І мені на думку спали слова Горація: «Ті, що виїздять за море, міняють небо, а не душу». Мені було дуже цікаво, я навіть була трохи здивована тим, що Чехія так товаришує з моєю країною, але це тішило мене, бо Україна вже «однією ногою» у Європі. Коли дійшли до місця призначення, попрощалися і обмінялися контактними даними ( і досі спілкуємося). Так промайнув тиждень, вже час повертатися назад, додому! На нас вже чекає наш двоповерховий автобус.
Коли ми прибули на Україну, а саме до Львова, то помітила, що Прага дуже схожа на наш рідний Львів. Я зрозуміла, як би там нас не манила чужина, наша ненька Україна завжди чекає на наше повернення, і тому немає ріднішого місця на Землі, як наша Вітчизна.
Саме завдяки цій подорожі зрозуміла для себе головне: для мене важлива моя Батьківщина. Ми скрізь і завжди маємо відчувати тепло рідної землі. У душі людини повинно бути високе світло, яке б указувало їй у житті дорогу добра, поєднувало з небесним світлом і в думках своїх, і в праці. Хоч сонце однакове всюди, та на Батьківщині воно справді золоте, бо обігріває твою землю, твою домівку, твою душу, твоїх батьків.
Відтоді я почала захоплюватися нашою історією та культурою і збагнула, яка вона багата і цікава своїми традиціями.
Цілий тиждень живу і ходжу між левами,
Недаремно ж і місто взивається – Львів
В. Симоненко
Бракує слів, щоб вірно розказати,
Як щиро я закохана у Львів,
Словами, мабуть, це не описати,
Моїх яскравих, ніжних почуттів!
Анна Вейн
У Львові я була не раз. Але в дитинстві мене приваблювали в цьому місті купа солодощів, вуличні вистави з казковими героями, а зараз, під час мандрівки, все сприймається по-іншому.
Львів - як Париж, місто закоханих, саме туди їдуть за романтичною атмосферою. Особливого колориту Львів набуває під час різдвяних свят, саме тоді місто стає осередком для туристів. Але особисто для мене це місто асоціюється з домом. Львів – це дім, у якому так затишно. Певно, кожен, хто побував у Львові, залишився у захваті від нього, адже я закохалася у це місто з першого погляду ще в дитинстві.
Під час своїх незабутніх подорожей я чула, як мешканці та туристи відгукуються про місто : «Місто із запахом кави та шоколаду», «Місто сплячих левів», «Місто серед дощів», «Королівське місто», «Серце Галицької землі», «Маленький Париж», «Український Лондон», «Культурна столиця Європи», «Місто – музей», «Перлина корони Європи», «Місто Лева». Ось так називають галицьке місто, яке розкинулося в мальовничому Передкарпатті. Мабуть, жодне місто України не удостоєне стількох поетичних назв!
До Львова, міста, яке може змінити світ та майбутнє, ідуть усі – від школярів до людей похилого віку, бо це місто, яке зустрічає тебе посмішкою і лагідним: «Привіт!» Місто зберігає колорит Середньовіччя. Львів – це дім, у якому завжди затишно, сюди хочеться повертатися знову і знову - за шедеврами архітектури, за духом свободи, за прогресивними ідеями, за романтичним настроєм, за фірмовою кавою та тістечками. Це «країна» солодощів, чорного та молочного, в плитках та гарячого шоколаду.
В центральній частині міста знаходяться архітектурні перлини Львова, які повинен побачити кожен: площа Ринок – серце Львова, історичний початок європеїзації України, Львівський Оперний театр - один з найгарніших театрів Європи, парк Високий Замок, Бернардинський собор, Італійське подвір’я, Домініканський собор, Каплиця Боїмів, Палац Потоцьких. До речі, про каплички…У селах дуже багато капличок – невеликих споруд без вівтаря для релігійних відправ і молитов. Знайомий, Сергій Іванович, розповів, що кожен населений пункт має свій духовний центр, що об’єднує в собі школу, церкву з дзвіницею. Духовний центр має своє розгалуження у вигляді каплиць. З кожною з таких капличок пов’язана ціла історія. Дружина знайомого розповіла, як під час пожежі загинули діти і в пам’ять про них була споруджена капличка, до якої приходять помолитись всі родичі та односельчани. Прикро, що у нас не ставлять таких капличок. У багатьох з нас немає віри в себе, в оточуючих, в нашу Вітчизну. Може, більшість з нас і повернулася до Бога, бо нами керує страх. Страх перед майбутнім, страх перед відповідальністю за власне життя.
Львів – місто легенд. Тут кожен дворик, кожен будинок та кожна вулиця дихають власними, неповторними легендами, які тягнуться ще з часів Середньовіччя. Варто лише день провести в цьому місті - і це вже теж легенда, ваша власна, яка навіки запам’яталась стінам львівських кам’яниць.
Цим містом можна захоплюватися в будь-яку пору року та в будь-який час доби. Львів - це жива історія в сьогоденні. Описувати видатні місця Львова можна вічно, але слова - це лиш слова, його треба побачити на власні очі та відчути цей неповторний ритм, ритм величного міста Львова. Але не будинки створюють образ серця Галицької землі, а львів’яни – виразники європейських ідей та цінностей, саме ті мешканці, кому небайдужа доля рідного міста та країни.
Я з тобою не прощаюсь, Львове, а кажу: «До побачення»! І пригадуються рядки з поезії Сергія Дроботенка:
Хай місто Лева розквіта,
І з кожним роком молодіє.
Хай будуть довгими літа,
Хто з ним сумує і радіє.
У 10 класі ми вивчили творчу спадщину І.Франка, великого українця і достеменного європейця. Мене вразила поема «Мойсей» - лебедина пісня поета, де звучить заклик сучасників і нащадків до духовної єдності. Каменяр, добре знаючи менталітет свого народу, передбачав, які катастрофи чекають на шляху визволення і створення своєї державності. Я зрозуміла, що треба невідступно вірити в реалізацію своєї ідеї, пройти для цього весь нелегкий шлях до кінця.
Незабаром знову зустрінуся з своїм улюбленим містом, бо це дійсно, жива історія в сьогоденні. Львів – це місто І. Франка, яке він любив, проклинав, називав рідним, бо прожив там 40 років, заробляючи пером. Не мав державної роботи, зате мав Львів і слова для нього: «І підеш ти в мандрівку століть з мого духа печаттю». Тому мені хочеться зробити подорож львівськими кав’ярнями, в яких бував поет та походити Франковими місцями.
Рідко, може, єсть на Вкраїні добра людина, щоб ізжила вік, да не була ні разу в Києві Пантелеймон Куліш «Чорна рада»
Київ — серце України
І найстарше місто в світі,
Хоч пройшов усякі зміни,
Гарний весь — в зимі і в літі.
Р. Купчинський
Я знову у потязі… Пригадую, ще в дитинстві, моя хрещена матуся запропонувала мені поїхати до Києва. Звичайно, я погодилася (хоч не хотілося їхати без батьків), бо понад усе любила мандрувати. Запам’яталися білі свічки каштанів, мальовничий зоопарк та пам’ятник величезного розміру над Дніпром (пізніше я довідалася, що це монумент «Батьківщина – Мати»).
Ми побували у Києво–Печерській Лаврі, зокрема у Дальніх та Ближніх печерах. Мені, малій, було страшно бачити мощі святих та слухати розповіді про життя ченців. Ось такі у мене зовсім дитячі згадки про серце України. Втішав лише «Київський торт»…
Києве золотоверхий!
Знову я до тебе йду.
Ти красивий і безсмертний,
Понад все тебе люблю!
Ти - столиця стародавня,
Батько українських міст.
Ти є гордість наша славна,
Я ж - закоханий твій гість.
Богдан Брезден
Київ сьогодні — це столиця найбільшої європейської держави. Як будь-яка столиця, він привабливий для проживання, оскільки є культурним, промисловим, науковим і торгівельним центром країни.
Київ привітав нас усміхненими обличчями мешканців, грандіозними будівлями і затишними зеленими вуличками.
Місто вразило красою і величчю. Перед нами відкрився чудовий пейзаж лівого берега Дніпра.
Михайлівський собор, Андріївський узвіз, Золоті ворота, Маріїнський парк, Стадіон «Динамо», Майдан Незалежності… Красиво, цікаво, актуально. Приємно було побачити оці «пафосні» місця нашої столиці. Метро…Станція «Хрещатик». На будинку величезний синьо-жовтий плакат з надписом: «Єдина країна». На вулицях - карта Києва, тож заблудитися неможливо. Андріївський узвіз дуже схожий на львівський Вернісаж: в продажі багато вишиванок, магнітиків, синьо-жовтих стрічок. Дуже цікаво було побувати в Маріїнському парку. Попереду барикада «Львівська брама», а біля кожного дерева квіти і фотографія героя з Небесної Сотні. Страшно дивитися на щити, стовпи з дірками від куль, на речі загиблих. Неможливо передати ті відчуття, коли ти йдеш по Майдану і розумієш, що кожен метр скроплений кров’ю.
Неможливо пройти без сліз повз дерева з фотографіями, без почуття вічного боргу перед героями та й навіть без почуття гордості за Небесну Сотню. Страшно згадати той плакат з фотографіями героїв Небесної Сотні і надпис на ньому: «Пам’ятай їх!». Їх я не забуду ніколи, адже саме вони загинули заради нашого майбутнього. Для них гасло "Україна - понад усе!" - не просто слова...
Я на Софійській площі. На мою думку, це найулюбленіше місце киян і гостей столиці. Пригадуються уроки історії, коли Олена Василівна розповідала про Лютневу революцію в Петрограді 1917 р., про падіння самодержавства, про створення Української Центральної Ради під керівництвом М. Грушевського, яка очолила національно-демократичну революцію в нашій країні. Діячі УЦР привселюдно і відкрито говорили про інтереси нації від її імені. Я уявила, як сто років тому уперше вулицями міста пройшла українська депутація з національними блакитно-жовтими прапорами під супровід українських маршів із гаслами: «Вільна Україна - вільній Росії», «Автономію - Україні!».
Мій народ вийшов на історичну арену як самостійний творець власної історії, здатний на створення своєї незалежної держави. Стоячи на Софійській площі, я відчула подих століть.
Серцем України для мене навіки залишиться Київ. Це золоте місто моєї Вітчизни. Не існує українця, який не відвідав його. Якщо вас цікавить історія та культура нашої країни, то перше місто, яке варто відвідати, саме Київ. Столиця увібрала в себе душу українського народу, вона ніби кричить: «Тут живуть українці!»
Вкраїнцiв мiльйони - столиця одна,
Сумна нехай доля її омина,
Де б нам не прийшлося у свiтi пожить
Ми будемо вiчно наш Київ любить.
В далеких країнах ми всi земляки,
До Києва їдем завжди залюбки,
Сльоза виступає у нас на очах
Як бачимо Київ, що нас зустрiча.
Георгій Грищенко
Ні, ти не знаєш добре України,
Якщо на Запоріжжі не бував…
П.Ребро
Доки буде жити дух наш запорозький,
Доти Україна буде в світі жить!
А. Рекубрацький
Чимало є гарних місць і в Україні, і на всій земній кулі. Але милішого,
дорожчого серцю куточка, ніж Запорізький край, для тих, хто тут народився і виріс, немає ніде. Мій рідний край – священна земля, це сама історія, тут насправді переймаєшся духом нестримного Дніпра, солодким повітрям козацької вольниці. В цей унікальний куточок я приїжджаю частенько, бо тут живуть мої найрідніші люди. Найбільше мені подобається історія виникнення міста Запоріжжя, саме з цим містом в мене асоціюється велич і сила. Запоріжжя просочене українським колоритом, кожен житель нашого краю знає історію запорізького козацтва і пишається нею.
Якось в автобусі, коли їхала на свята до рідних, я познайомилася з дівчиною, яка мешкає в Каневі. Моя супутниця Ірина виявилася цікавою співрозмовницею, із захопленням розповіла про свій край. Я також поділилася знаннями про самобутню перлину України, колиску першої у світі демократичної республіки, яку заснували запорозькі козаки. Наш край – один з головних центрів розвитку економічного, технічного й інтелектуального потенціалу України. Запоріжжя – край праці, натхнення, край великих звершень та перемог.
Нам дуже пощастило - ми є нащадками славетних запорозьких козаків. Тож зобов'язані гордо нести це почесне звання і робити все, аби нами пишалася вся Україна. Нам судилося стати душею держави, яскравим віддзеркаленням її минулого та сучасності.
Ірина розповіла, що жителям їхнього міста теж є чим пишатися, бо Канів – одне з найшановніших міст в Україні, місто з особливими пам’ятками. Головна серед них – Тарасова, або Чернеча, гора, на якій похований всесвітньо відомий геній українського народу. Найцікавіше в цьому священному місці – Шевченківський національний заповідник, а саме 342 сходинки до могили поета на Тарасову гору.
Я з гордістю промовила, що наш край і особливо острів Хортиця були джерелом натхнення для поета. Неодноразово в його творчості згадується і Великий Луг Запорозький, і Дніпрові пороги, і запорозьке козацтво, і, звичайно, Хортиця. Кобзар, подорожуючи Україною, побував на Хортиці. Зараз, відвідуючи Національний заповідник, можна пройтися мальовничою пішохідною Тарасовою стежкою та прочитати на кам’яних брилах викарбувані цитати із його творів.
Слово поета живе на Хортиці, надихає нас на збереження своєї культури і історії, збагачує душу народу і спонукає до благородних, високих дій.
Пройди по стежці до святилищ Хортиці,
Вклонись її високим небесам.
У плавнях, де озера з небом сходяться,
Поговори із нею сам на сам.
Послухай думи скель правічних Хортиці,
Курганів скіфських, велетнів-дубів.
Відчуєш, як душа твоя оновиться,
І сірий світ розвидниться тобі.
В. Коваль
Я подякувала дівчині за приємне спілкування та розповіла про мою малу батьківщину, енергетичну столицю України Енергодар (так з 1972 року стало називатися селище енергетиків) – невеличке молоде місто обласного підпорядкування. Це місто молодих та енергійних, працьовитих та талановитих людей. Низький уклін та подяка тим, чиїми руками було побудоване наше місто. Наостанок я заспівала Ірині гімн нашого міста:
В небесах вогнем гірлянд іскриться,
Мов нове сузір'я з висоти.
Місто енергетиків – столиця
Гордих мрій і світлої мети.
Краю запорізького перлина
З берега Славутича - Дніпра,
Ти даруєш рідній Україні
Пломінку енергію добра.
О. Коваль
ГОРДЖУСЯ ТИМ, ЩО МИ З ТОБОЮ УКРАЇНЦІ...
В. Лісняк
О, Боже єдиний, здійсни мою мрію,
Не діли нашу землю на Захід і Схід,
Бо всі ми єдині, усі ми сім’я,
В усіх нас одна Батьківщина, одна,
Одна і єдина, як вічна любов,
За неї ще пращури лили свою кров.
Святослав Вакарчук
Слова, що ідуть від серця, – найщиріші й найтепліші. Я, учениця 10 класу, з дитинства дуже люблю мандрувати. Але в дитинстві я захоплювалася красою чарівних куточків, різними розвагами. А зараз після подорожей у мене виникають глибокі роздуми та переживання. Відомий французький вчений Й. Г. Коль ще у 1841 році писав: «Немає найменшого сумніву, що колись велетенське тіло російської імперії розпадеться, і Україна стане вільною державою». І довгожданий час настав – наша країна відсвяткувала 25-річчя Дня Незалежності України. Подорожуючи мальовничими краєвидами, я зрозуміла, що моя Вітчизна – мирна держава, українці – толерантні, ввічливі люди, які з повагою ставляться до будь-якої нації, до будь-якої мови. А тому на території нашої держави проживають росіяни, молдавани, поляки, вірмени та інші народи. Не треба ділити Схід та Захід, не треба визначати, російськомовна чи україномовна школа. Ми – єдина Україна.
Україна повинна бути єдиною та неподільною. Ми повчилися на помилках наших пращурів і, сподіваюсь, більше їх не допустимо. Будьмо разом, і тоді ми станемо не тільки географічним центром Європи, а й політичним, економічним і культурним. Адже ми цього варті!
Куди піду — гарно всюди,
Куди ступлю — рідна мова,
Де погляну — рідні люди.
Працьовиті підгірянці,
Як вогонь, палкі гуцули,
І сміливії кубанці,
І розважні подоляни,
І полтавці — солов'ї,
Бойки, лемки, волиняни —
Все ото брати мої.
Р. Купчинський
Роз’єднаність, невміння дійти згоди як у родині, так і в суспільстві дуже шкодить нам, нашому благополуччю, затьмарює радість життя. Тільки мир і злагода, взаємодопомога, подолання особистого егоїзму принесуть щастя і впевненість у майбутньому. Хочеться звернутися до всіх людей: «Єднаймося, організовуймося! У нас одна держава. Спільно дбаймо про наш дім - неньку Україну!»
Де згода в сімействі,
Там мир і тишина,
Щасливі там люди,
Блаженна сторона.
Г. Сковорода
Не розумію молодих людей, які кажуть, що хочуть навчатися і залишитися жити за кордоном. Навчатися – ще можна зрозуміти. Приїдуть додому, будуть на практиці застосовувати набуті знання. А та молодь, яка залишається жити за межами України? Адже Вітчизну, як і рідну матір, не вибирають.
Хто рідну оселю свою забуває,
Той долі не знайде в житті.
М.Бакай
Батьківщину людина не вибирає, але прикипає до неї всім серцем, як і до рідної неньки, проймається великою і світлою любов’ю на все своє життя. Вітчизна дала нам крила для польоту, відкрила чарівний дивосвіт.
Свою Україну любіть.
Любіть її...
Во врем'я люте.
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Т. Шевченко
Любов до країни починається з того, як ми ставимося до свого народу, свого міста чи села, школи, з добрих справ (кожен з нас приходить у світ для добра), відповідального ставлення до навчання.
Справжній син чи донька своєї Батьківщини ніколи її не кине у важку хвилину і ніколи не зрадить.
Я люблю свою країну, незважаючи на те, що жити в ній не так вже й легко. Але я впевнена, що настане такий час, коли наше життя значно покращиться і наша рідна земля розквітне, наче вишневий садочок навесні. Наша Батьківщина від нас, молоді, чекає енергії, запалу, праці і любові. Від нас залежить, якою буде її подальша доля.
«Вітчизна – це не хтось і десь, Я – теж Вітчизна», – зазначав Іван Світличний. Україна – це я, мої друзі, однокласники, батьки, родичі, знайомі… Це кожен член суспільства. Залежно від талантів, здібностей, знань і вмінь, кожен вносить якийсь вклад у розвиток будь - якої галузі виробництва, тим самим сприяючи покращенню умов існування інших громадян нашої країни. (Згадаємо девіз мушкетерів: «Один за всіх і всі - за одного»). Саме в цьому полягає цінність окремої людини для рідної країни. Отже, ми повинні запам’ятати: що б ми не робили, це обов’язково вплине на подальшу долю країни. Яким чином залишити по собі
яскравий слід, незаплямований спогад? Ми повинні вчитися, мати власну думку, поважати віковічні традиції, вивчати історію, щоб у майбутньому не допустити помилок.
Особисто я - частинка моєї Вітчизни – щиро переживаю за все, що відбувається в нашій країні і часто замислююсь, що я можу зробити вже сьогодні і коли буду дорослою для процвітання моєї Батьківщини.
Найважливіше завдання для мене сьогодні – це турбота про власне здоров’я й успішне навчання. Я вважаю, що саме в моїх руках і у руках моїх однолітків майбутня доля нашої країни, бо всі і кожен окремо – складова частина великого українського народу, а народ має неабияку силу, він спроможний суттєво впливати на перебіг подій. Куди буде спрямована енергія нації, яку державу ми збудуємо – залежить від нас, молодого покоління. Разом будемо збагачувати Вітчизну, дбати про її авторитет, підвищувати добробут громадян. Нас чекає тернистий, важкий і довгий шлях входження у світовий простір.
Сьогодення нам дивиться в очі і зове молодих в майбуття,
Де сіяють нам гасла пророчі, де достойне і світле життя.
Нам за нього боротись, долати всі загати, йдучи до мети.
Щоб тобі, наша рідная мати, більш ніколи не знати біди.
Ми тебе заквітчаєм любов’ю, ми добром тобі встелемо шлях
І усе, що освячено кров’ю, ми восславимо в наших ділах.
Щоб пишалась ти нами у світі, щоб за нас тебе сором не пік,
Ми клянемось тобі, твої діти, що віднині стоять Україні,
Що віднині цвісти Україні вовік!
Г. Сіденко